Американець Пол Александер здобув неймовірну популярність як «людина із залізними легенями», але за цим прізвиськом стояла людина з твердою волею та надзвичайним розумом. Він зумів із важким захворюванням закінчити школу, здобути юридичну освіту та побудувати успішну кар’єру. Пол не тільки став видатним юристом, а й написав свою історію життя, яка надихає людей по всьому світу. У статті на dallaski розповідаємо життєвий шлях відомого юриста з Далласа — Пола Річарда Александра.
Дитинство та важка хвороба хлопчика
Пол Річард Александер народився 30 січня 1946 року в місті Далласі, в сім’ї емігранта з Греції, Гаса Ніколаса Александера і Доріс Марі Емметт, яка мала ліванське походження. Крім Пола в родині було ще двоє синів — Нік і Філіп. Дитинство Пола було безтурботним і щасливим, але життя маленького хлопчика кардинально змінилося, коли йому виповнилося 6 років.
Літо 1952 року було одним із найспекотніших у Техасі — температура не опускалася нижче 38 °C, і повітря здавалося важким від спеки. Пол Александер, тоді ще зовсім дитина, проводив дні, як і інші діти в передмісті Далласа, граючись на вулиці. Одного разу, серед усіх цих ігор, Пол раптом відчув себе погано: незрозуміла слабкість швидко охопила його тіло. Наступного дня сімейний лікар, після кількох оглядів, поставив жахливий діагноз — поліомієліт.
Ця новина стала початком важкого випробування як для хлопця, так і для його родини. У лікарнях на той момент не було місць через стрімке поширення вірусу, і Пол змушений був залишитися вдома. Але стан дитини різко погіршувався: він уже не міг тримати в руці олівець, його голос слабшав, а кожен ковток їжі або навіть спроба кашляти давалися важко. Зрештою у критичному стані Пола госпіталізували, і єдиним порятунком для його життя став апарат штучної вентиляції легенів. Відтоді його життя було тісно пов’язане з барокамерою, яка стала для нього постійним притулком.
Пол залишався в лікарні тривалий час — цілих півтора року під постійним наглядом лікарів. Для шестирічного хлопчика цей період був одним із найважчих у його житті. Він лежав паралізованим нижче шиї, без можливості говорити через трахеостомічну трубку, вставлену в горло. Тиша, яку порушували лише жахливі крики інших дітей у палаті, постійно нагадувала про те, що він не може допомогти їм, а лише безмовно корчити гримаси, спілкуючись із ними так, як вмів. Згодом найбільшим щастям для нього було повернення додому до своєї родини.
Дистанційне навчання у школі та вступ до університету
Попри свою інвалідність, Пол Річард Александер довів, що життя не має меж для тих, хто вірить у власні можливості. Навіть після страшного діагнозу в дитинстві він не лише вижив, а й здобув прекрасну освіту, яку вважав однією з головних своїх перемог. У своєму юному віці, маючи великі амбіції, Пол навіть жартував, що одного разу стане президентом США.
У 13 років він долучився до муніципальної програми дистанційного навчання і, попри труднощі, закінчив середню школу з майже бездоганними оцінками: єдина четвірка в його атестаті була з біології, оскільки фізично він не міг виконати препарування жаби, яке було обов’язковим у шкільній програмі.
Після закінчення школи Александер блискуче склав вступні іспити до Південного методистського університету, але в зарахуванні йому було відмовлено за станом здоров’я. Однак це лише зміцнило рішучість Пола боротися за рівні можливості, оскільки юнак не хотів бути непомітним для суспільства, як часто траплялося з людьми з інвалідністю в ті роки. Зрештою, він домігся права на освіту і закінчив Південний університет у Далласі та Техаський університет в Остіні, після чого продовжив своє навчання в аспірантурі, прокладаючи шлях до юриспруденції.
Кар’єра та літературна творчість
У 1984 році Пол Александер здобув ступінь доктора юридичних наук, а вже за два роки отримав ліцензію адвоката і розпочав свою приватну практику. Протягом наступних років він працював у містах Даллас і Форт-Верт, надаючи юридичні послуги в різних галузях права. А щоб ефективно поєднувати свою професійну діяльність з обмеженнями через хворобу, Пол найняв асистентку та доглядальницю Кеті Гейнс. Вона жила по сусідству і не тільки допомагала йому в повсякденному житті, а й активно підтримувала в роботі. Завдяки її допомозі, Пол продовжував успішно займатися юридичною практикою.
Так, одягнений у костюм-трійку, адвокат з’являвся в суді на спеціально модифікованому інвалідному візку, який утримував його паралізоване тіло у вертикальному положенні. Протягом своєї кар’єри Пол брав участь як у кримінальних, так і в цивільних процесах, зокрема розглядав справи, пов’язані з ювенальним правом, соціальним забезпеченням, корпоративними спорами та питаннями спадщини.
Пол Александер не тільки присвятив своє життя юриспруденції, а й спробував себе в ролі письменника. Його дебютною роботою стала автобіографічна книга «Три хвилини заради собаки. Історія людини, що живе в «залізних легенях», опублікована 2020 року. Ці мемуари стали відвертим свідченням про боротьбу з важкою хворобою і про те, як людина може зберігати силу духу, всупереч фізичним обмеженням.
Робота над книгою зайняла в Александера цілих вісім років. Це було викликано тим, що писати йому доводилося за допомогою спеціальної палички з авторучкою на кінці, яку він тримав у зубах. Також він часто диктував текст своєму вірному другу Норману Брауну, який допомагав йому в процесі створення мемуарів. Кожен рядок книги — це доказ неймовірної волі та бажання залишити свій слід у світі, попри всі життєві випробування.
Особисте життя, популярність та смерть Пола Александра
Особисте життя Пола Александера не склалося так, як він мріяв у молодості. У юні роки він мав романтичні стосунки з дівчиною, на ім’я Клер. Їхній зв’язок був глибоким, і пара навіть заручилася, плануючи весілля. Однак, ця подія не відбулася, і їхні дороги назавжди розійшлися. Для Пола цей розрив став величезною втратою, яка залишила глибокий слід на все його подальше життя — він так і не одружився.
Всупереч цьому, життя Александера ніколи не було самотнім. У Пола були друзі, які намагалися зробити його життя повноцінним і дозволити відчути себе звичайною людиною. Зокрема, його товариші завжди брали його з собою: він відвідував вечірки, літав літаками, плавав кораблями, молився в церкві, одного разу навіть організував і взяв участь у сидячому страйку за права людей з інвалідністю. З роками Пол здобув визнання завдяки своїй історії життя, яка широко висвітлювалася засобами масової інформації. Чоловік давав інтерв’ю, де розповідав про свій шлях боротьби зі страшною хворобою, а також ділився архівними фотографіями.
Останні роки життя для Пола Александера стали особливо важкими, оскільки через постійні хвороби він дедалі рідше залишав свою барокамеру, в якій провів більшу частину свого життя. 11 березня 2024 року сім’я Пола повідомила про його смерть, проте причину не було названо. Він залишив після себе незабутній слід, не тільки як видатний юрист і письменник, а й як людина, яка, незважаючи ні на що, прожила своє життя з гідністю і радістю.
За кілька років до своєї смерті Пол висловив одну з найглибших думок, яка відображала його світогляд:
«Я ніколи не відчував себе калікою. Я не неповноцінний, не інвалід, і мої можливості не обмежені. Каліка — це уявлення інших людей, але не моє. Я прожив усе, що й ви, і навіть більше».
Ці слова стали втіленням його сили та незламності, які вражали всіх, хто знав його історію життя.